Читать онлайн книгу "Небо над Віднем"
Небо над Вiднем
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014) та повiстей «В’язниця душ» (2015). Усi три книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.
До книжки увiйшов детективний роман «Небо над Вiднем» та повiсть «Остання справа комiсара Вiстовича». Роман розповiдае про загадковi подii, що мали мiсце у Львовi, Будапештi та Вiднi на початку Першоi свiтовоi вiйни. На виставцi у мiстi Лева зникла одна з найцiннiших коштовностей Габсбурзькоi династii, яка до того ж мае здатнiсть змiнювати плин часу. До справи береться львiвська полiцiя на чолi з комiсаром Вiстовичем, а протидiе iм росiйська «охранка».
Богдан Вiкторович Коломiйчук
Небо над Вiднем
роман i повiсть
Небо над Вiднем
Роздiл І
Невисокий чоловiк рокiв п’ятдесяти, одягнений у легкий бiлий костюм без краватки, знервовано мiряв кроками простору кiмнату з чудовим iнтер’ером у бiдермаерському стилi. Час вiд часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, якi сповзали зi спiтнiлого носа. Пiсля цього вiн погладжував бороду, а потiм опускав руку до шиi, де рвучко смикав комiр доброi бавовняноi сорочки, намагаючись розстебнути його ще бiльше.
Стояла серпнева духотiнь… Чоловiк у кiмнатi вже либонь разiв п’ятдесят повторив свiй потрiйний ритуал, коли на зграбному секретерi задзвонив телефон. Востанне особливо сильно шарпнувши нещасний комiр, вiд чого сорочка позбулася другого за лiком гудзика, вiн кинувся до апарату.
– Слухаю, – випалив чоловiк хриплуватим голосом.
Пiсля численних клацань, посвистувань та iнших звукiв, схожих на тi, що лунають, коли хтось намагаеться виплюнути риб’ячу кiстку, в слухавцi почувся далекий жiночий голос:
– Докторе Шоймане?
– Так, я слухаю, – повторив вiн.
– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдiя… На жаль, в мене поганi новини: жодного квитка до Вiдня немае i найближчим часом не буде. Пояснюють, що залiзниця повнiстю зайнята вiйськовими поставками…
– Гiвняна залiзниця! – не витримав доктор.
В слухавцi знову почулися свист i плювання.
– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторiть, будь ласка… – попрохала Клавдiя, коли стороннi звуки стихли.
Однак ii спiврозмовник вирiшив себе опанувати i вдруге не називати iмперську залiзницю гiвняною. Чоловiк глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокiйнiшим голосом:
– А дилiжанси, Клавдiе? Ви дiзнавались про дилiжанси?
– Бiльшiсть вiзникiв мобiлiзували до вiйська, – вiдповiла секретар, – а новi не знають дороги… Дилiжанси також не ходять.
Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдii i спокiйно покласти слухавку. В ту мить вiн чiтко зрозумiв двi речi: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливостi дiстатись до Вiдня в нього справдi немае, i те, що через свою жадiбнiсть вiн застрягне в цьому проклятущому Львовi надовго.
Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижнi тому друзi переконували його завершити всi своi справи в Лемберзi i чимшвидше повертатись до столицi. Росiйськi вiйська тодi ще стояли на кордонi, але газети, переважно вiденськi, переконували, що вiйна неминуча. Однак Шойман не поспiшав. На Площi Ринок i далi продавали його улюбленi медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дiтьми, а театри сповiщали про новi прем’ери. Все було як завжди, i, здавалося, нiчого не змiниться найближчi сто рокiв. А тут ще й трапився багатий пацiент з дерматозом, i доктор Шойман остаточно вирiшив зачекати.
Тепер, коли царськi вiйська стояли десь пiд Олеськом, вiн знесилено гепнувся в крiсло, подумки проклинаючи все на свiтi: вiйну, росiян, дерматоз, лiтню спеку та себе самого…
Згадавши про свого пацiента, доктор Шойман iнстинктивно глянув на годинник. Був рiвно полудень, а хворий чекав його о пiв на першу. Залишалося пiвгодини, i, попри те що йти не хотiлося, лiкар почав збиратися. «Зрештою, – подумав вiн, – нiчого не змiниться, якщо я втрачу пацiента. Росiяни не вiдступлять, квитки до Вiдня не з’являться… Гiрше буде тiльки менi».
Доктор налив у склянку води i випив ii одним ковтком. Рiдина одразу ж проступила бридким надокучливим потом пiд сорочкою i на чолi.
– Гiвняна спека, – процiдив Шойман вже бiля дверей, трохи затримавшись на виходi, щоб насолодитися свiжим протягом.
Вийшовши з кам’яницi, лiкар неохоче подався вздовж розпеченоi вулицi, намагаючись триматися скупоi тiнi, яку вiдкидали будинки з лiвого боку хiдника. А що бiльшiсть перехожих робили так само, то йому час вiд часу доводилося виставляти свою лисувату голову пiд палюче сонячне промiння, щоб з ними не зiткнутись. В такi моменти чоловiк почувався особливо нещасним.
Доктор Пауль Шойман прибув до Галiцii рiвно два роки тому, влiтку 1912-го, на запрошення тутешньоi курортноi спiлки, яка не так давно почала дослiджувати цiлющi властивостi сiрчаних вод у Трускавцi. Вiн, добре знаний на той час фахiвець зi шкiрних захворювань, погодився очолити тамтешню лiчницю на досить вигiдних для себе умовах. Та невдовзi слава про вiденського доктора поширилася далеко за межi Трускавця, i Шойман вирiшив переiхати до Львова, доручивши керувати лiчницею своему заступнику. В Лемберзi йому не бракувало багатих пацiентiв, окрiм того вiн раз в тиждень навiдувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливiших хворих. Таким чином, галицькi сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякi статки. Звiсно, доктору не хотiлося покидати Галичину саме тодi, коли справи йшли вгору. Навiть не зважаючи на чутки про близьку вiйну з росiянами. Тепер би вiн цю Галичину покинув з превеликою радiстю, але вже Галiцiя не хотiла його вiдпускати.
Шойман перетнув Єврейську вулицю i вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинiв. Тут вiн завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливiше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лiкар вийшов до Глинянськоi Вежi, за якою знову почалося мiське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личакiвськiй, а там ще один тiнистий провулок, де в чималiй кам’яницi жив банкiр Ляховський, котрому вже другий тиждень допiкав дерматоз.
Дверi, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокiй, за яким були дверi до кабiнету господаря. На вiдмiну вiд сверблячок, якi з’являлися у людей як в мирнi днi, так i в часи вiйни, грошi любили виключно спокiй. Тому останнiми днями, незважаючи на свою недугу, банкiр мусив працювати значно бiльше, аби втримати вклади громадян у своему банку. І навiть лiкаря Ляховський приймав у робочому кабiнетi.
Служниця попросила зачекати, i Шойман сiв на стiлець, вдячно прийнявши з ii рук склянку холодного лимонаду. З-за дверей долинали чоловiчi голоси, одним з яких був голос його пацiента. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього рiзким тоном, а його спiврозмовник – спокiйно i трохи улесливо – щось тому пропонував. Незважаючи на зачиненi дверi, доктору вдавалося розчути окремi слова. Як виявилось, чоловiки розмовляли нiмецькою, що добряче пiдiгрiло його iнтерес, i Шойман щосили напружив слух. Коли змiст розмови почав до нього доходити, доктор пiдскочив на стiльцi так, мовби його вдарило струмом. Вставши з мiсця, Шойман зробив кiлька швидких, але обережних крокiв убiк голосiв i, попри своi бездоганнi вiденськi манери, жадiбно прихилився вухом до дверей.
– Це не пропозицiя, це здирство! – вкотре вигукнув банкiр. – За такi грошi я краще залишуся тут.
– Шкода, – вiдповiв його спiврозмовник, – за кiлька днiв тут будуть росiяни i ви тодi втратите значно бiльше.
– Не пригадую, щоб я викликав провидця, – ехидно сказав Ляховський, – до вашого вiдома, вiйна часом i збагачуе. Тож про свое майбутне я потурбуюся сам.
– Як бажаете, пане Ляховський, – так само спокiйно вiдповiв йому невiдомий, – але подумайте, всього за одну нiч ви опинитесь у безпечному Вiднi. Звiсно, тут залишиться ваша нерухомiсть i справи доведеться передати комусь iншому, але з собою ви зможете взяти стiльки грошей i коштовностей, скiльки помiститься у дорожнi валiзи. Звiсно, втрати будуть. Але тодi не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись – збагатитись»… І найголовнiше, пане Ляховський, – ви збережете свое життя та життя близьких. Ми – такий собi Ноiв Ковчег для тих, хто рятуеться вiд росiйського потопу.
– Що ж, – пiсля короткоi мовчанки промовив банкiр, – я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте менi подякувати за вашу пропозицiю, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лiкар…
Зрозумiвши, що вони прощаються, Шойман рвучко вiдступив назад i знову вмостився на стiльцi. Серце його шалено калатало, а руки тремтiли, як в лихоманцi. Коли дверi прочинились, лiкар пiдскочив, мов на пружинi i чомусь по-солдатськи виструнчився.
– Докторе Шоймане, – озвався до нього банкiр, – вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.
Проходячи повз попереднього вiзитора, лiкар мимоволi вдивився у його обличчя i несподiвано для себе приязно тому усмiхнувся. Худорлявий чоловiк зi смiшним гачкуватим носом вiдповiв йому здивованим поглядом i попрямував до виходу.
– Свербить немилосердно, пане докторе, – пожалiвся йому Ляховський, зачинивши дверi кабiнету, – хоча вже не так, як ранiше. Ваша мазь трохи допомогла… Бачте, я б радо послухався вас i вирушив би до Трускавця на кiлька тижнiв, щоб раз i назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банкiвськi справи прикували мене до цього столу кайданами. А довiрити iх помiчникам побоююсь. В наш час нiкому не можна довiряти. Нi-ко-му…
Шойман кволо, мов не своiми руками вiдкрив саквояж. Думка про те, що його дерматозний пацiент щойно з власноi волi вiдмовився залишити Лемберг, в той час, як вiн сам ладен був вiддати все, тiльки б опинитися за день-два у Вiднi, зводила його з розуму. Глянувши у вiкно, вiн побачив, як чоловiк, котрий щойно був тут, вийшов з будинку Ляховського i, перейшовши на iнший бiк провулку, попрямував униз, до Личакiвськоi. Навiть не глянувши на пацiента, який вже зняв сорочку i сидiв за столом голий до пояса, розглядаючи своi болячки, Шойман одним вiдпрацьованим рухом закрив назад саквояж i, не сказавши анi слова, вискочив з кабiнету. В передпокоi вiн зiткнувся зi служницею, ледве не збивши бiдолаху з нiг. Пролепетавши щось схоже на вибачення, вiденець вибiг з будинку i кинувся слiдом за Цахером.
Лiкар наздогнав того вже на Личакiвськiй. Чоловiк стояв на хiднику, очiкуючи зручноi митi, щоб перейти на iнший бiк вулицi. Кiлька автомобiлiв неквапно проiхали перед ним по старiй брукiвцi i ще декiлька наближалося з iншого боку.
– Пане Цахере! – вигукнув лiкар.
Чоловiк озирнувся.
– Пробачте, я не… не… впевнений чи правильно вимовив… ва-а-аше прiзвище, – Шойман нiяк не мiг вiддихатись пiсля своеi пробiжки, – адже я чув його крiзь дверi…
– Саме так, – вiдповiв той, – мене звати Генрiх Цахер. Чим можу допомогти?
– Я вiрно зрозумiв, що ви пропонували Ляховському виiхати зi Львова до Вiдня в певний спосiб?
Чоловiк трохи помовчав, мов намагаючись вгадати намiри цього захеканого незнайомця.
– Вiрно, – врештi вiдповiв Цахер.
– І, судячи з усього, мiй пацiент вiдмовився? – радiсно запитав лiкар.
– Саме так.
– Я готовий вирушити замiсть нього, якщо е така можливiсть!
Цахер пiдiйшов трохи ближче до спiврозмовника, мовби намагаючись його заспокоiти, щоб той припинив волати на всю вулицю i говорив тихiше.
– Це дорого коштуе, пане…
– Шойман… Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.
– Двi тисячi крон i приходьте завтра о десятiй вечора за цiею адресою.
Цахер тицьнув йому вiзитку.
Вiд його слiв у Шоймана перехопило подих.
– Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такi грошi? – здавлено промовив лiкар.
– Я нiчого не вигадав, – сказав Цахер, – я просто продаю послугу i маю з того вiдсоток. Вигадав дехто iнший…
– Так, але двi тисячi…
– Послухайте, – нервово перебив його той, – це не я за вами побiг, а ви за мною. Нiхто вас нi до чого не змушуе. Забудьте все, що я вам сказав.
З цими словами вiн вихопив назад вiзитку i ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.
– Стривайте, – Шойман вхопив того за рукав, – я згоден.
Роздiл ІІ
– Вам неабияк пасувала б ця коштовнiсть, моя люба…
Емма озирнулась. Невисокий чоловiк у бездоганному редiнготi дивився на неi приязно i хтиво одночасно. Жiнка видавила з себе посмiшку i знову перевела погляд на дiамант.
– Шкода, що я не iмператриця, – промовила вона.
– Як на мене, ви краща, нiж наша iмператриця, – не вгавав той.
Емма усмiхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощi такого штибу дiяли безвiдмовно i однаково на всiх жiнок.
– Ви часом не знаете скiльки рокiв цьому дiаманту? – несподiвано для себе вона вирiшила продовжити розмову.
– Йому бiльше, нiж сто рокiв, – впевнено сказав чоловiк, надягаючи окуляри, – це одна з найстарiших фамiльних коштовностей Габсбургiв. Прикраса належала ще iмператрицi Марii Терезii. Кажуть, ювелiр удостоiвся дворянського титулу за свою роботу.
– Он як. А звiдки ви про це знаете? – поцiкавилась Емма.
– Все дуже просто, – посмiхнувся той, – я наглядач цього скарбу. Цю коштовнiсть менi довiрив безпосередньо iмператор. Природньо, хочеться знати бiльше про ту рiч, за яку вiдповiдаеш власною головою.
– Ви правi, – погодилась вона, – а чи довго пробуде тут дiамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.
– Виставка благодiйна. Його iмператорська величнiсть розпорядився, щоб грошi, отриманi за квитки, були переданi армii. Тож коштовнiсть залишиться тут, у Львовi доти, доки ми не зберемо бiльш-менш пристойноi суми, – пояснив наглядач, – i, до речi, мене звати Фелiкс Пройман.
– Емма Штайнер, – вiдповiла жiнка, – отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?
– Скажу бiльше, – наглядач зняв окуляри i пильно вдивився у свою спiврозмовницю, – цей дiамант буде з нетерпiнням чекати вашого наступного вiзиту, адже йому так хочеться розповiсти вам одну свою грандiозну таемницю.
– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дiзнатися цю таемницю зараз?
– Всьому свiй час, – загадково вiдповiв той, – до того ж, якщо все дiзнаетеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…
Наглядач галантно iй вклонився i, промовивши з особливим теплом: «Мое шанування», рушив до iншого кiнця зали. Там вiн зник за чималими обтягнутими шкiрою дверима.
Емма крадькома провела його поглядом i, ще кiлька хвилин помилувашись дiамантом Габсбургiв, також вийшла з виставковоi зали.
Думка про секрет цiеi коштовностi не давав iй спокою увесь день. Звiсно, це мiг бути не бiльше, анiж спосiб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову ii побачити. Цiлком можливо, що пiдходящу таемницю Пройман вигадуе якраз у цю мить. Хоча, з iншого боку, чому б не повiрити йому?…
Врештi-решт жiноча цiкавiсть узяла гору, i вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелiкс Пройман, здавалось, чекав на неi, стоячи посеред зали, i широко iй усмiхався. Була досить рання година, i жоден вiдвiдувач, окрiм самоi Емми, ще не з’явився.
– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замiсть привiтання сказав той.
Їi трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирiшила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогоднi вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню i намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби пiдсвiдомо намагалася вразити його ще бiльше.
– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, пiдходячи до скляноi вiтрини, де мiстилася коштовнiсть – тепер ви, сподiваюсь, розповiсте менi в чому ж полягае таемниця iмператорського дiаманту? Тiльки не розчаруйте, бо полiцейськi бiля входу й так зiпсували менi настрiй своею надмiрною пильнiстю.
– Це тiльки зайвий раз доводить, що ця рiч мае не лише чималу ювелiрну цiннiсть, – лагiдно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.
Емма вирiшила пробачити i цього разу.
Мiж тим, Пройман пiдiйшов до дверей, за якими зник вчора i, вiдiмкнувши iх, жестом запросив Емму досередини.
Жiнка звела на нього здивований погляд.
– Ви остерiгаетесь, що тут нас можуть пiдслухати? – запитала вона.
– Нi, – вiдповiв наглядач, – просто таемниця насправдi не тут. Вона окремо.
– Окремо вiд дiаманту? – ще бiльше здивувалась Емма.
– Певним чином так… Прошу вас, не бiйтеся. Зараз ви все зрозумiете.
Трохи подумавши, вона несмiливо рушила до вiдчинених дверей.
– Ну ж бо, смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, – обiцяю, ви не пошкодуете.
За дверима виявилась невелика кiмнатка, або ж радше комiрчина без вiкон, проте затишна i чиста. Це примiщення було б дещо просторiшим, якби не сотнi книг, що дивом тут вмiщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, мiсце для письмового столу, м’якоi софи i невеликоi шафи, помiж якими тiснився прямокутничок вiльноi пiдлоги. Наглядач увiмкнув електричне свiтло.
– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мiй кабiнет, а не лiгво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.
– Рiч не в тому, – вiдповiла Емма, все ще тримаючись бiля дверей, – поряднiй жiнцi не личить залишатися наодинцi з чоловiком, з яким вона ледве знайома.
– Ви щойно зробили мене щасливим, – радiсно промовив наглядач, – менi вже за п’ятдесят, я, либонь, удвiчi за вас старший i всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мiй! Яке щастя!
– Припинiть, – засмiялася Емма, – звiсно, можете…
Жiнка мала на увазi, що трапляеться й не таке, але, натомiсть, мимоволi пiдтвердила його слова.
– То ви поясните, навiщо мене сюди затягли? – поспiхом запитала вона.
– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маете годинника?
– Так, – вiдповiла Емма, дiстаючи з кишенi елегантний жiночий дзигар, – зараз рiвно десята.
– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам нiхто не завадить.
З цими словами Пройман дiстав з полицi декiлька книг i обережно поклав iх на софу. Потiм зняв з шиi срiбний ланцюжок, на якому висiв ключ. Просунувши руку з ключем у простiр, де нещодавно стояли книги, вiн знайшов там замкову шпарину i вiдiмкнув невидимi дверцята.
За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.
– Правда як в казцi? – запитав вiн.
Емма кивнула.
– Так от, моя люба, перша таемниця цiеi коштовностi в тому, що в тiй залi, – вiн вказав на зачиненi дверi, – насправдi копiя iмператорського дiаманту, а оригiнал я тримаю зараз в руках…
Сказавши це, Пройман вiдкрив перед нею скриньку.
– Ну як? Ви не розчарованi? – запитав чоловiк, вдосталь намилувавшись ii здивуванням.
– Нi, зовсiм, – посмiхнулась жiнка, – я навпаки заiнтригована ще бiльше, оскiльки таемниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тiльки перша.
– Саме так, – пiдтвердив наглядач, – але перш нiж я вiдкрию другу, вiзьмiть дiамант в руки, щоб ви могли вiдчути цю красу на дотик.
– Смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, помiтивши, що Емма вагаеться.
Жiнка простягнула руку i обережно взяла прикрасу. Здавалось, нiколи ще вона не вiдчувала такого захвату, як зараз. Пiднiсши дiамант до свiтла, Емма розглядала кожну грань i кожен вiзерунок на його вишуканiй коронi. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.
Раптом, опам’ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усмiхався, спостерiгаючи за нею.
– Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? – несподiвано запитав Пройман.
– Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, – знiяковiла Емма.
– Рiч не в тому, моя люба. Менi справдi потрiбно знати скiльки, на вашу думку, минуло часу.
– Думаю, не менше п’яти хвилин, – вiдповiла вона.
– Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?
Емму дещо здивувала ця його несподiвана педантичнiсть, але жiнка вирiшила не перечити.
Та наскiльки бiльшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблатi все ще була десята година. Стрiлки не зрушили анi на хвилину!
– Здаеться, мiй годинник зламався, – з жалем сказала Емма.
– Не турбуйтеся, вiн справний, – заспокоiв ii Пройман, – тут справа в iншому…
– В чому ж?
– Якраз в другiй таемницi дiаманту. Камiнь мае властивiсть зупиняти час, коли хтось бiля нього почуваеться щасливим.
Жiнка недовiрливо посмiхнулась, а потiм знову глянула на циферблат i посмiшка зникла з ii обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятiй.
– Чому тодi знову пiшов час? – запитала вона.
– Тому, що ви повернули менi дiамант i бiльше не почуваетесь такою щасливою, – пояснив Пройман.
Раптом Емма розсмiялась голосно та дзвiнко.
– Чудовий фокус! – сказала вона. – Ваша правда, я зовсiм не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.
– Це був не фокус, панi Штайнер, – наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, – я не торкався вашого годинника i не впливав на нього в жодний iнший спосiб. Все це було насправдi, i ви тепер знаете чудовий секрет iмператорського каменю.
– Цiкаво, а цей дiамант може повернути час назад? Чи тiльки затримати? – Емма вирiшила погодитись на цю гру.
– Цього я не знаю, – вiдповiв наглядач, – хоч переконаний, що дуже щасливi митi можуть повторюватись. Так чи iнакше, ми це можемо перевiрити.
– Як? – запитала жiнка.
– Скажiмо, ви будете щасливою, якщо примiряете цю рiч?
– Звiсно.
– Тодi приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечерi. Десь об одинадцятiй вам буде зручно?
– Гадаю, так…
– От i чудово. Не забудьте взяти з собою годинника, – нагадав вiн.
Вже виходячи з кiмнати, Емма раптом затрималась в дверях.
– Скажiть менi одну рiч, пане Проймане… – сказала вона.
– Так, моя люба.
Жiнка постановила пробачити йому це звертання.
– Чи не буду я винною… Точнiше, чим зможу вiддячити вам за цю можливiсть вiдчути себе iмператрицею?
– Я не проситиму нiчого, що виявиться супроти вашоi волi, – вiдповiв наглядач.
– Що це означае? – перепитала Емма.
Чоловiк мовчав i тiльки продовжував пильно на неi дивитись.
– Пояснiть, пане Проймане.
– Я хочу, щоб ви примiряли цей дiамант, – трохи схвильовано сказав вiн, – примiряли в мене на очах i… щоб нiчого, окрiм цiеi коштовностi не було на вашому чудовому тiлi…
Вiн чекав, що Емма спалахне гнiвом. Знав, що його нахабнi слова дорого йому обiйдуться. Проте жiнка навiть не зашарiлася.
Вона дивилася на нього спокiйно i трохи насмiшливо, як дивилася, мабуть, Артемiда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потiм, не сказавши анi слова, вийшла з кiмнати i швидкими кроками повз виставкову вiтрину з несправжнiм дiамантом подалася до виходу.
Наступного дня Емма прокинулась пiзно. В своему великому помешканнi неподалiк Оссолiнеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з’являлася у чiтко встановлений час в тих самих мiсцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня вiднайшла у передпокоi своеi спальнi давно схололу каву i неапетитну випiчку, до яких не було бажання торкатися. Кiлька годин тому це був би вiдмiнний львiвський снiданок, проте зараз панi Штайнер мала за краще вийти i прогулятися до улюбленоi цукернi.
Саме тому, що Емма полюбляла самотнiсть i довгий час не приймала в своему помешканнi навiть друзiв, ii здивував i навiть трохи злякав вiзит незнайомця. Вiн сидiв у вiтальнi спиною до сходiв, тож не одразу помiтив господиню. Жiнка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повiдомила, що господиня наразi вiдпочивае, попросила зачекати, а потiм просто забула…
– Доброго ранку, панi Штайнер, – першим привiтався гiсть, зводячись на ноги. Чоловiк був високого зросту, кремезний i навiть дещо огрядний. На вигляд вiн мав близько шiстдесяти.
– Мене звати Адам Вiстович, – представився вiн, коли господиня привiталась у вiдповiдь, – я заступник директора полiцii.
– Он як, – жiнка не приховала здивувавання, – чим завдячую такiй честi?
– Чому б вам не пiдшукати собi iншу служницю? – замiсть вiдповiдi запитав полiцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.
– Стефа невiд’емна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона вiддавна тут, i кожен, хто орендуе цей будинок, зобов’язани залишити ii в себе на службi. Я не виняток… То чим завдячую вашому вiзитовi, пане Вiстовичу? Я, щиро кажучи, поспiшаю, тому…
– Чи були ви знайомi з таким собi Фелiксом Пройманом, панi Штайнер? – перебив ii полiцейський.
Емма не поспiшала вiдповiсти. Сотнi причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в ii головi. Втiм полiцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав вiдповiдi. Отож, заперечувати було марно.
– Чому ж «була знайома»? Я й досi знаю цього чоловiка.
– Його знайшли мертвим сьогоднi вранцi, – сказав Вiстович, – крiм того, сталося пограбування. З кабiнету Проймана зникла одна дуже коштовна рiч. Ви знаете, про що я?
– Нi, – твердо вiдповiла Емма.
– Зник дiамант. Фамiльна коштовнiсть Габсбургiв.
– Хiба цей дiамант не було виставлено в залi?
– Виставили копiю. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тiльки сам Пройман та дехто з полiцii. Пiдробка залишилась на мiсцi.
Запала мовчанка, пiд час якоi Вiстович пильно дивився на Емму.
– То що сталося з наглядачем? – врештi запитала вона.
– Хтось вистрiлив йому в лоба, – сказав полiцейський, – однак пострiлу нiхто не чув. Так, нiби кулю увiткнули в нього пальцем.
– Бiдолашний чоловiк, – промовила Емма, – як шкода…
– Дуже шкода, – сказав Вiстович, – хоча, зiзнатися, iмперську полiцiю бiльше цiкавить дiамант, анiж смерть цього бiдолахи.
– То чим я можу бути корисною полiцii? – запитала жiнка, демонстративно глянувши на годинник.
– За словами полiцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрiчались з Пройманом i спiлкувались близько пiвгодини в його кабiнетi.
– Так, – пiдтвердила Емма, – але ж пiсля нашоi зустрiчi вiн залишився живий i здоровий.
– Безперечно, – посмiхнувся Вiстович, – мене цiкавить, про що була ваша розмова?
– Саме про iмператорський дiамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюемо пiдробку.
– Ви не знаете, з ким iще вiн мав зустрiтися вчора? – знову запитав полiцейський.
– Менi це невiдомо, пане Вiстовичу.
– Що ж, – полiцейський рушив до дверей, – не смiю бiльше забирати ваш час. На все добре.
Емма спробувала посмiхнутись йому на прощання, але посмiшки не вийшло. Цей короткий допит вiщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспiхом заходилася збирати речi.
Роздiл ІІІ
З тераси виднiлася набережна Дунаю i будайськi пагорби. Цей чудовий краевид нiжно пестило призахiдне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих лiтнiх мiських вечорiв.
Двое чоловiкiв лiниво палили сигари, сидячи за столиком бiля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортiла. Йшлося про манiяка, що, як стверджували «Вiстi з-над Дунаю», оселився на островi Маргiт. Достеменно було вiдомо про двi його жертви, через що кiлькiсть рiчкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителiв Середмiстя потроху зароджувались панiчнi настроi.
– Не читаю цього лайна, – вiдмахнувся старший на вигляд спiврозмовник, мiцний бородань зi шрамом на правiй руцi, висловивши в такий спосiб свое ставлення до згаданоi газети, – як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, примiром, хiба вам, Лайоше, не захотiлось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю i придбати собi гарненький револьвер? Якщо досi не маете, звiсно.
– Нi, я кепсько стрiляю, – вiдповiв той.
– Що ж, принаймi, ви неодмiнно купите наступний номер «Вiстiв з-над Дунаю». Чи не так?
Лайош кивнув.
– Ну от, – вдоволено посмiхнувся бородань, – хоч, по щиростi, покупцiв у зброярських крамницях тепер i так не бракуе. Кажуть, росiяни вже вдерлись до Галiцii.
– Про це також пишуть «Вiстi з-над Дунаю», – iронiчно зауважив Лайош.
Бородань хмикнув i, втягнувши дим своiми дужими легенями, видихнув його кудись убiк набережноi та неоготичного парламенту. На цьому розмова iхня урвалася, i чоловiки знову зосередились на курiннi.
Лайош виглядав на рокiв тридцять-тридцять п’ять, був не такий кремезний, як його спiврозмовник, втiм також здавася фiзично мiцним. Якщо бородань, найпевнiше, був у минулому вiйськовим, то в ньому вгадувався теперiшнiй лiкар або науковець.
Чоловiки трохи пожвавiшали, щойно до них попрямував усмiхнений кельнер, несучи на тацi двi тарiлки з гуляшем, який тут готували найкраще в мiстi. Пiсля вечерi вони знову закурили, втiм цього разу перебували в значно кращому гуморi. Кельнер, прибравши тарiлки, без жодних запитань за кiлька хвилин винiс пляшку доброго коньяку i шахову дошку з розставленими фiгурами. Щовечора цi двое збиралися тут для улюбленоi справи.
Вiдкоркувавши пляшку, шахiсти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потiм узялися до гри. Лайош традицiйно вибрав чорнi i, вдавшись до сицилiанського захисту, невдовзi отримав перевагу в центрi. Проте вже пiсля десятого ходу опонент вiдновив рiвновагу, а згодом i перехопив iнiцiативу. Партiя ставала дедалi напруженiшою, тому гравцi лиш краем ока помiтили, як за сусiднiм столиком вмостився худорлявий чоловiк середнiх лiт у сiруватому костюмi. До нового клiента поспiшив кельнер, i той трiскучим голосом замовив гуляш. Шахiсти мимоволi подивились на нього, мовчки схваливши вибiр, i одразу ж повернулись до гри.
Страву принесли за пiвгодини, але виявилось, що за цей час новий клiент кудись вiдiйшов, лишивши на своему стiльцi капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрiм гуляшу, як виявилось, той замовив ще свiжу випiчку. Кельнер, потупцювавши на мiсцi, врештi поставив усе на столик i повернувся назад.
Клiент повернувся за хвилину. Чоловiк неквапно йшов до свого мiсця, милуючись краевидом i час вiд часу пiдносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на пiвдорозi, а його обличчя перекосило вiд жаху. На гуляш i випiчку, якi призначались йому на вечерю, невiдомо звiдки накинулись голуби. Їх була цiла зграя, жадiбних та нахабних, i за якусь мить вiд iжi не залишилось навiть крихти. Офiцiант, що першим кинувся до них, плескаючи в долонi, мов цирковий ведмiдь, зрештою тiльки безпомiчно розвiв руками. Птахи з’iли все, на додачу спаскудивши вiдбитками лап скатертину.
Обидва шахiсти, замiсть поспiвчувати, тiльки марно намагався стримати смiх. Той душив iх дедалi нестерпнiше, аж доки не перейшов у безсоромний регiт. Розгубленi кельнер i клiент виглядали настiльки кумедно, що стриматись було годi.
Нарештi офiцiант поспiхом змiнив скатертину i запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловiк, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку i всiвся за iншим столиком. Звiдти вiн докiрливо дивився на Лайоша i бороданя, якi без успiху намагалися повернутись до гри. Врештi, здавалось, не витримав i пiдiйшов до них.
– Що ж, панове, радiю, що мимоволi зумiв потiшити вас, – сказав вiн з сильним слов’янським акцентом.
– Даруйте, – знiтився Лайош, – ми смiялися радше з обставин…
– Нiчого, – примирливо вiдповiв той, – менi самому ця ситуацiя тепер видаеться кумедною.
– Мене звати Габор Чемерi, – першим представився бородань.
– Іван Дмiтров, – вiдповiв той.
На обличчi Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрi Будапешта вiн зустрiв не росiянина, а щонайменше iндiанця з племенi майя.
– Я Лайош Вешеленi, – другий шахiст обiрвав незручну паузу.
У вiдповiдь Дмiтров потис йому руку.
– Не бажаете коньяку? – Габор спробував дещо виправити свое становище.
– Залюбки, – погодився той.
Лайош зробив знак офiцiантовi, i той миттю принiс третю склянку. Випивши, чоловiки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмiтров запитав:
– Чи знаете ви, панове, що наш посол у Будапештi, Нiколаев, так само, як i ви, палкий шанувальник гри в шахи?
Чоловiки заперечливо хитнули головами.
– Звiдки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приемностi спiлкуватись з паном Нiколаевим.
– Ваша правда, – згодився Дмiтров, – угорцi не ходять в росiйське посольство.
– А ви там служите? – запитав Лайош.
– Вже нi, – з гiркотою в голосi вiдповiв росiянин, – кiлька днiв тому ми отримали ноту з вимогою залишити межi монархii. Простiше кажучи, забратися пiд три чорти з Будапешту… Я прожив тут десять рокiв. Як бачите, навiть вивчив мадярську мову, хоч легше, iй-богу, менi далася китайська. А тут таке…
Нависла ще одна незручна пауза, i Габор не знайшов нiчого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всi трое неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далi. Продовжив розмову Дмiтров:
– Отже, про пана Нiколаева…
– Так, так, – з удаваною цiкавiстю озвалися двое iнших спiврозмовникiв.
– Пан посол не тiльки майстерний гравець в шахи, але й колекцiонер шахових релiквiй, – продовжив росiянин, – тут у нього зберiгалася чудова колекцiя старовинних фiгур та дошок, яку вiн збирав упродовж багатьох рокiв. Бiльшiсть речей нам вдалося вiдправити до Петербурга, проте гордiсть колекцii – шахова дошка великого iндiйського правителя Самудрапупти…
– Самудрагупти, – виправив його Лайош.
– Так, так, – посмiхнувся росiянин, – отже, ви розумiете, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досi в Будапештi i, схоже, вивезти ii звiдси в нас немае жодного шансу.
Шахiсти перезирнулися. Обидва чули про унiкальнi давньоiндiйськi шахи Самудрагупти, якi рiк тому продали з аукцiону невiдомому колекцiонеровi. Цим невiдомим, виявляеться, був росiйський посол.
– А чому не можете вивезти шахи в Росiю? – запитав Габор.
– Ви все зрозумiете, коли iх побачите, – вiдповiв Дмiтров.
В чоловiкiв перехопило подих.
– Ми iх побачимо? – з недовiрою промовив Лайош.
Росiянин кивнув.
– Скажу бiльше, – додав вiн, – якщо ви згодитесь, цi шахи будуть вашими, оскiльки пан Нiколаев не бажае продавати цю безцiнну релiквiю, а хоче передати ii в руки справжнiх поцiновувачiв шахового мистецтва.
Його спiврозмовники зовсiм занiмiли вiд здивування i тiльки мовчки витрiщалися на Дмiтрова, шукаючи в його поведiнцi ознаки божевiлля. Той, врештi, сам ухопив пляшку i чесно подiлив залишки коньяку мiж трьома склянками. Угорцi й не думали пити.
– Ви жартуете, пане Дмiтров? – прийшов до тями Габор.
– Аж нiяк, – запевнив росiянин. Пiсля третьоi склянки в нього почав заплiтатись язик. – Я справдi пропоную вам шахи Самудрагупти, iнакше, в кращому випадку, iх конфiскуе полiцiя. А серед них мало цiнителiв старовини.
– Що потрiбно вiд нас? – запитав Лайош.
– Нiчого, – посмiхнувся Дмiтров, – просто заберiть iх сьогоднi ввечерi.
– Звiдки?
– З острова Маргiт о десятiй вечора. Зустрiнемось на руiнах монастиря. Знаете, де вони?
– Звiсно, – вiдповiв Габор.
– От i домовились. Тiльки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленiсть втратить чиннiсть. Шахи Самудрапупти – занадто цiнна релiквiя, i нам не потрiбнi зайвi свiдки…
– Безперечно, – погодились тi.
Мiж тим, кельнер знову принiс йому гуляш та випiчку i завбачливо залишився сторожити iжу. Дмiтров прицмокнув язиком i, перепросивши у спiврозмовникiв, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубiв не зупинить навiть сторож.
– Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росiянин вже його не чув.
Кiлька хвилин чоловiки мовчали.
– Що ви про це думаете? – врештi запитав Габор.
– Не хотiлося б зв’язуватись з росiянами, – вiдповiв Лайош.
– Так, але вони справдi поспiхом тiкають з усiеi iмперii, – мовив той, – якщо ця iсторiя про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?
– Ми ще маемо час подумати, – обiрвав Лайош i зосередився на iхнiй забутiй грi, заново вивчаючи положення фiгур на дошцi.
– Нiчого тут думати, – гаряче заперечив бородань, – я поiду на цю зустрiч.
– А я не впевнений…
– Щоб переконати вас, мiй друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.
– Але ж цей Дмiтров попередив, що ми мусимо бути вдвох, – нагадав Лайош.
– Думаю, вiн змириться.
– Гаразд. Хто третiй?
– Мiй револьвер.
Чоловiки реготнули, але одразу ж спохопились i глянули в бiк росiянина. Проте, Дмiтров зосереджено поглинав свою вечерю i бiльше не звертав на них жодноi уваги. Якби не порожня пляшка з-пiд коньяку i зайва слянка поруч шаховоi дошки, то можна було б подумати, що вiн сидiв там увесь цей час.
О пiв на десяту вечора Лайош i Габор зустрiлися бiля покинутого причалу неподалiк Непсiгету. На водi плескався одинокий човен, i, пiдiйшовши до нього, чоловiки вiдiмкнули замок на ланцюзi, що приковував човна до берега. Запаливши лiхтар на кормi, вони взялися за весла.
– Ви справдi прихопили револьвера, Габоре? – перепитав Лайош.
Бородань засмiявся, видихаючи в його бiк дим вiд цигарки.
– У вас iз собою сьогоднiшнi «Вiстi з-над Дунаю»? Там знову написали про манiяка?
– Дуже смiшно, чорт забирай, – образився Лайош.
– Зброя в мене в кишенi, – заспокоiв бородань.
До самого острова Маргiт вони бiльше не промовили анi слова. Вечiрнiй Будапешт потроху засинав i мерехтiв рясними вогнями, вiд яких по темнiй водi тягнулися довгi перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всiяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень вiддзеркалення набережноi Дунаю. Звiсно, значно приемнiше було споглядати цю пiслязахiдну красу, анiж обговорювати рiчкового манiяка…
Приставши до берега, чоловiки прив’язали човен i погасили лiхтар на кормi. Була вже майже десята, отже вони мусили поспiшати. Габор дiстав з кишенi електричний лiхтар i, освiтлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспiхом рушив за ним, намагаючись не вiдставати. За чверть години чоловiки були на мiсцi. Якраз вчасно, бо лiхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.
Дмiтров чекав iх, сидячи на уламках староi монастирськоi стiни. Втiм росiянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двое невiдомих типiв. Прибулi зупинились, i Габор першим дiлом намацав у своiй кишенi револьвер та зняв його з запобiжника.
– Смiливiше, – стиха пiдбадьорив вiн Лайоша, – ви ж знаете, я вiдмiнно стрiляю.
Помiтивши iх, Дмiтров звiвся на рiвнi ноги.
– Радий, що ви прийшли, – сказав вiн, – не лякайтеся! Це моi сербськi друзi. Вони нас будуть охороняти…
Двое типiв кивнули i вiдступили на кiлька крокiв.
– Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.
Росiянин похитав головою.
– Нi, я з собою iх не маю.
Габор повiльно витягнув з кишенi револьвер.
– Вам видно, що в мене в руцi, пане Дмiтров? – запитав вiн.
– Нi, але смiю припустити, що зброя, – вiдповiв той, – сховайте ii назад. Повiрте, я не маю намiру вас одурити. Як i всiм нечисленним росiянам в Будапештi, менi зараз найменше хочеться конфлiкту з угорцями. І тут ви менi точно повiрите…
Габор опустив револьвера. Мiж тим до них пiдiйшов ще один чоловiк у короткому плащi. Серпневий вечiр справдi вдався прохолодним.
– Шахи я не принiс тому, що вони менi не належать, – пояснив Дмiтров, – ця релiквiя – власнiсть пана Нiколаева…
– Ця релiквiя вже ваша, панове, – втрутився чоловiк у плащi.
Очевидно, перед ними був росiйський посол. Чоловiк простягнув iм невелику валiзу.
– А це те, що я не можу, на жаль, вiдправити в Росiю, оскiльки всi моi вiдправлення ретельно перевiряе полiцiя, – додав вiн, – про аукцiон, як говорив, мабуть, пан Дмiтров, також не може бути й мови…
– Ви могли б вiдвезти цi шахи особисто, – зауважив Лайош.
Чоловiки все ще не наважувались прийняти подарунок.
– Рiч у тiм, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – вiдповiв посол, – я хотiв би залишитися в Європi як приватна особа. Хоч в Будапештi менi тепер також не мiсце. Переiду деiнде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолiтню дрiбничку? Бо якщо нi, то я…
– Звiсно заберемо, – палко промовив Габор, проте так i залишився стояти на мiсцi. Йому хотiлося розгледiти сербiв, але тi зовсiм розчинились в темрявi.
– Давайте я запропоную вам партiю, – несподiвано сказав посол, – зiзнаюсь, я ще нiколи не грав цими фiгурами.
Дмiтров дiстав звiдкiлясь олiйну лампу i, запаливши, присвiтив нею своему шефовi. Той обережно розстебнув валiзу. Звiдти вiн дiстав два плоскi футляри. В одному виявилась шахiвниця, а в iншому – акуратно складенi фiгури, кожна в своiй спецiальнiй нiшi.
– Реставрацiя дошки та фiгур менi обiйшлася дорожче, анiж самi шахи, – посмiхнувся Нiколаев, – а коли майстер знiмав мiрки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрiлити його за кожен непевний рух.
Навiть при тьмяному свiтлi було видно, що кожна фiгура виконана по-особливому. У двох вершникiв були рiзнi конi: в одного баский, нетерплячий, а в iншого сумирний i слухняний. Пiшаки всi стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помiтив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусiда, нiби на дошцi раптом вишикувались два ряди справжньоi пiхоти. Королi та королеви, одягненi в багатий iндiйський одяг, плели iнтриги та керували вiйськом, слухаючи поради своiх офiцерiв та полководцiв. На шахiвницi несподiвано виник цiлий давнiй свiт, який манив до себе з неймовiрною силою.
– Кого я матиму честь запросити до гри? – запитав посол, щойно всi фiгури були розставленi.
Чоловiки перезирнулися.
– Грайте з ним ви, – пошепки сказав Габор, – а я триматиму зброю напоготовi.
Лайош сiв навпроти росiянина за чорними фiгурами.
– Розпочнемо? – сказав посол, одночасно роблячи хiд пiшаком.
Опонент мовчки зробив хiд у вiдповiдь. Бiлi пiшли у наступ i невдовзi iм дiстався чорний слон та кiнь. Здавалось, партiя мала б бути виграшною для росiянина, але за наступним ходом вiн несподiвано втратив свою королеву.
– Блискуче, – сказав Нiколаев i театрально поаплодував супернику.
– Це називаеться «Будапештський гамбiт», – вдоволено посмiхнувся Лайош, – я не дарма обрав такий дебют.
– Гадаю, в цiй партii в мене бiльше немае шансiв, – продовжив посол, – недарма ж в iмператорському шаховому клубi про вас вiдгукувались як про найкращих гравцiв у столицi.
– Це там ви про нас дiзнались? – поцiкавився Габор, який також був гордий за свого колегу-спiввiтчизника.
– Не я, а пан Дмiтров, – уточнив той, – менi лишень залежало на тому, щоб вiддати цей скарб у руки справжнiх майстрiв. Тепер я бачу, що мiй помiчник не помилився…
– Можемо розпочати ще одну партiю, – сказав Лайош.
Посол вiдповiв посмiшкою.
– Я маю iншу пропозицiю для вас, пане Вешеленi, – сказав вiн, – дослiдiть гарненько бiлi фiгури, якi вам дiстались пiд час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два моi пiшаки i королева. Почнiть з нижчого рангу.
Здивований Лайош взяв до рук першого пiшака i пiднiс його ближче до свiтла. Втiм, нiчого, окрiм тонкоi ювелiрноi роботи, вiн не побачив. На обличчi полоненого пiхотинця вiдображалась рiшучiсть i зневага до ворога. В правiй руцi вiн мiцно затиснув довгого списа, а лiвою тримав щита.
– Мабуть, щось усерединi, – тихо пiдказав Габор.
– Саме так! – пiдтвердив Нiколаев, який серед усiх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, – цi шаховi солдати порожнi всерединi.
Лайош легенько натиснув на округлий постамент фiгури, i той несподiвано пiддався, вiдкрутившись, мов кришечка вiд пляшки з мiкстурою. Всерединi пiшака виявився маленький смарагд.
– Це за те, щоб нiхто не дiзнався про нашу зустрiч, – сказав росiянин, уважно глянувши на спiврозмовникiв.
– Як скажете, – спантеличено промовив Лайош.
Вiн i його товариш все ще не розумiли, за що iм стiльки задарма дiстаеться. Нарештi, Нiколаев потроху почав вiдкривати карти:
– Такий самий камiнчик заховано i в iншому пiшаковi. Це щоб ви назавжди зберегли таемницю про шахову партiю на островi Маргiт, – сказав вiн, – можете переконатися…
Щойно вони дiстали ще два смарагди, посол продовжив:
– Тепер подивiться, що всерединi ферзя.
Лайош тремтячими руками так само вiдкрив фiгуру королеви. Всерединi знову виявився смарагд, але значно бiльших розмiрiв. В шахiстiв перехопило подих.
– Це найбiльший коштовний камiнь, який досi було знайдено в мене на батькiвщинi, – сказав Нiколаев, i голос його раптом став сухим i непривiтним, – вiн зробить вас багатими до кiнця вiку… Але вiд вас я потребую однiеi послуги.
Габор щосили стиснув рукiв’я револьвера i перемiстив палець на спусковий гачок. І вiн, i Лайош вiдчували, що встряли в якусь дивну iсторiю, i жоден з них не мiг бути впевненим, що все для них скiнчиться добре. Та Нiколаев раптом знову посмiхнувся:
– Насправдi, для вас це буде дрiбницею, – сказав вiн невимушено i майже весело, – адже менi просто потрiбнi добрi провiдники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих мiсць.
Запанувала мовчанка.
– Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуете таку щедру винагороду? Хiба мало людей, якi знають тi мiсця? – запитав Габор.
– Дозвольте, я поясню все по порядку…
Нiколаев чиркнув сiрником i запалив цигарку. Полум’я на мить освiтило його худорляве обличчя, гострi вилицi i коротку борiдку.
– Справа полягае в тому, – продовжив посол, – щоб вивезти групу з чотирьох чоловiк, це я, пан Дмiтров i моi сербськi друзi, з Будапешту, а потiм провести до певного мiсця неподалiк Унгвару. Серби звiдти вiдправляться до схiдного кордону iмперii, я на захiд, а Дмiтров повернеться з вами назад. Чому я звернувся саме до вас? Тому що ви, пане Чемере, колишнiй вiйськовий радист, а ви, пане Вешеленi, вчений геодезист. Координати мiсця, куди нас потрiбно доставити, ви отримаете радiограмою. Причому подбаете, щоб ii не перехопила контррозвiдка. До того ж, мушу попередити, за мною пильно стежить полiцiя. От чому, панове, я пропоную вам такий шалений статок. Гра мусить бути вартою свiчок.
Чоловiки перезирнулися в темрявi.
– Це все, що буде потрiбно вiд нас? – запитав Габор.
– Даю слово, угода залишиться незмiнною.
– Ми мусимо подумати.
– На жаль, панове, час для роздумiв – це занадто велика розкiш в моему становищi, – сказав Нiколаев, – приймайте рiшення тут i зараз.
Габор зиркнув убiк двох сербiв, що несподiвано пiдiйшли до них ближче. Навряд чи вони так просто вiдпустять iх з цього острова.
– Гаразд, ми згоднi, – видихнув вiн.
В темрявi почулося, як Лайош спересердя вилаявся, промовивши щось на зразок «Курва твоя мати!», даючи зрозумiти, що не в усьому згоден з товаришем. Однак, рiшення було прийнято без нього.
– Завтра опiвночi на цьому ж мiсцi зустрiчаемось знову. Я сповiщу вам частоту хвилi для отримання радiограми, – мовив посол, – чи мае панство до мене питання?
– Подейкують, що тут, на островi, оселився манiяк, – сказав Габор, – це правда чи лише чутки?
– Не читайте будапештських газет, – вiдповiв Нiколаев, – мабуть, за манiяка сприйняли когось iз моiх сербiв. А iм того тiльки й треба. Менше людей вiд того тут вештаеться.
– Так я й думав. На все добре, – попрощався Габор, i вони з Лайошем подалися до свого човна.
Роздiл IV
Доктор Шойман з подивом дiзнався, що за адресою, яка була вказана на вiзитцi Цахера, знаходилась психiатрична лiкарня. «Той сучий син вирiшив пожартувати зi мною», – промайнула в нього думка. Все це справi скидалося на невдалий жарт, i мозок почав iстерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тiло його не послухало. Невдовзi мозок почав благати, але доктор не зрушив з мiсця анi на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панiчного мiста? У свiй духiтливий кабiнет, в якому тхнуло страхом i безнадiею? До того ж завтра там будуть iншi люди… За сьогоднi доктор Шойман встиг завершити всi своi справи, спакувавши з нечуваною швидкiстю найнеобхiднiше в двi валiзи i навiть не попрощавшись, як слiд, зi своею вiрною Клавдiею, котра служила йому чесно i вiддано багато рокiв.
Доктор Шойман наказав мозку заткатися i, стиснувши в спiтнiлих руках своi валiзи, рушив до головного входу. Нiхто не стерiг вiдчинену браму, та й уздовж дубовоi алеi йому не трапилось анi душi. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман пiдскочив на мiсцi.
– Verdammt noch mal![1 - Verdammt nochmal (нiм.) – Якого дiдька?] – вiд несподiванки викрикнув вiн.
Потiм звiв очi догори i люто додав:
– Vepriss dich!..[2 - Vepriss dich! (нiм.) – Йди в сраку!]
– Докторе Шоймане? – раптом почулося звiдкiлясь.
Вiденець пiдскочив удруге, але цього разу стримався вiд лайки.
На сходах перед дверима лiкарнi вiн розгледiв Цахера.
– Ви спiзнюетесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!
Шойман видихнув з полегшенням i поспiшив до нього. Цахер зустрiв того палючим поглядом. Шкiра на його обличчi натягнулася так, що здавалось от-от трiсне, а жувальнi м’язи сердито сiпалися.
– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пiв на одинацяту.
– Пробачте, я…
«Сумнiвався до останньоi митi», – хотiв сказати Шойман, але вчасно замовк.
– Я не сподiвався, що за цiею адресою виявиться психiатрична лiкарня, – промовив натомiсть вiн.
– Ви хiба не львiв’янин, чорт забирай?
– Нi.
– Гаразд, ходiмо.
Цахер потягнув до себе важезнi дверi i пропустив його в темний коридор.
– Менi дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман i знову замовк, дослухаючись до свого вiдлуння.
– Що саме вам дивно? – запитав Цахер i, чиркнувши сiрником, пiднiс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловiсним, що лiкар продовжив не одразу.
– Що саме вас дивуе? – повторило це обличчя, вимовляючи роздiльно кожен склад стримано-спокiйним тоном, мовби його спiврозмовником був псих.
– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…
Цахер несподiвано розреготався так, що в доктора захолола кров.
– Ви ж хотiли вирватися з цього провiнцiйного свiту, правда, пане Шоймане?
– Звiсно, але я хотiв зробити це в прямому значеннi! – лiкаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись помiж хворими, то, принаймi, обрав би своiх пацiентiв!
Сире вiдлуння темного коридору насмiшливо повторило цю розмову.
– Не турбуйтесь, докторе, – спокiйно мовив Цахер, запалюючи другий сiрник, – я вам пообiцяв, що ви опинитесь у Вiднi, i ви там опинитесь пiслязавтра. Навiть якщо зараз ви на Кульпарковi. Грошi принесли?
– Принiс, – обережно сказав Шойман.
– Давайте сюди.
Лiкар неохоче дiстав з валiзи паперовий згорток i передав спiврозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освiтлене вже третiм сiрником, розплилося в приязнiй усмiшцi.
– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходiть за мною.
Попри таке запрошення, Цахер повiв його далi кудись донизу, освiтлюючи дорогу лише черговим сiрником. Якщо рай справдi iснував, то вiн мав би знаходитись десь у пiдвалi мiськоi «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зумiе вiдiбрати своi грошi назад, i його потроху почав охоплювати вiдчай.
Декiлька хвилин вони йшли довгим лабiринтом, дослухаючись до приглушених крикiв, що долинали згори. Тiльки тепер Шойман вiдчув, якi ж насправдi важкi його валiзи. Щоразу, коли зачiпався ними за темну стiну, доктору здавалось, що вiн от-от покине цей тягар до бiсовоi матерi, тiльки б не вiдстати вiд свого проводиря.
– Чому… ми… йдемо… цим… пiдземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.
– Тому, що вкрай необхiдно, щоб нас нiхто не побачив по дорозi, – пояснив Цахер.
– По дорозi… куди?…
– Я ж вам говорив.
– Та срати я хотiв на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – пояснiть усе до ладу!
Вiн, врештi, не витримав i зупинився, кинувши валiзи на землю. Потiм дiстав з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Зненацька його нiздрi вловили свiже повiтря.
– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгiрше позаду, докторе, далi все буде гаразд…
З цими словами, вiн прочинив дверi, за якими виднiлися високi чагарники i зоряне серпневе небо.
– Слава Богу, – зiтхнув лiкар i, взявши знову своi валiзи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовнi, Цахер притримав доктора за рукав.
– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тiкають психи.
– Звiдки ви знаете? – здивувався Шойман.
– Колись у цiй лiкарнi працював психiатром.
Та перш, нiж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залiзничну колiю. Трохи поодаль вiд них стояв локомотив з одним-единим продовгастим вагоном.
– Йдемо туди, – наказав Цахер.
– Генiально, – не втримався Шойман, – звiсно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг i вiдправити його до Вiдня.
– Потяг не до Вiдня, – коротко вiдповiв той, намагаючись втримати рiвновагу на розсипах дрiбного камiння.
– А куди ж?
– До Станiслава. Все поясню потiм…
Бiля вагону iх зустрiв юнак у якiйсь чудернацькiй лiвреi i, чемно привiтавшись, забрав у лiкаря валiзи.
– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав вiн, пропускаючи того вперед, – ваше купе пiд номером тринадцять.
Лiкар подякував i рушив металевими сходинками досередини. В своему купе вiн з приемнiстю розвалився на м’якому сидiннi. Юнак принiс валiзи.
– Якщо бажаете чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укiнцi вагону.
– Я вирiшу пiзнiше, – вiдповiв лiкар, пригладжуючи бороду.
– Зичу вам приемноi подорожi, пане докторе. В Станiславi будемо за чотири години…
Юнак вже хотiв iти, проте Шойман його зупинив.
– Прошу сказати, а той пан, що був зi мною… Вiн тут? Я не зауважив, куди вiн подiвся.
– В сусiдньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
– Нi-нi! В жодному разi. Тобто… нехай вiдпочивае.
Як тiльки дверi за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевикiв i вiдкинув голову на спинку сидiння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Вiн був тут, у цьому купе. І сюди вже нiкого не пiдсадять, бо, по-перше, воно невелике, i в ньому не вистачить мiсця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусiда. Заплативши двi тисячi крон, вiн мае право iхати сам.
Його справдi нiхто не потурбував, i Шойман врештi заснув. Доктору наснилося пiдземелля «дурки», з якого iм нiяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сiрником у руцi, i було зрозумiло, що вiн заблукав. Шоймана охопила лють.
– Schei?e, schei?e, schei?e…[3 - Schei?e, schei?e, schei?e… (нiм.) – Лайно, лайно, лайно…] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям i, приязно посмiхнувшись, промовив:
– Пане докторе, вам не личить вживати подiбних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворi нагорi? Всi вони – моi колишнi пацiенти, i менi буде соромно за таке товариство.
– Halt dein verdammtes Maul![4 - Halt dein verdammtes Maul! (нiм.) – Стули свою срану пельку!] – вiдповiв йому лiкар i з приемнiстю зауважив, що його слина осiла в Цахера на обличчi.
– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокiйним, врiвноваженим тоном.
– Du, verfluchter Schweinehund![5 - Du, verfluchter Schweinehund! (нiм.) – Ти, суча сволото!] – не вгавався Шойман, вiдчуваючи якусь несамовиту радiсть i шалений азарт.
– Ви мене ображаете, – зауважив Цахер.
– Bl?des Arschloch! Drecksker…[6 - Bl?des Arschloch! Drecksker… (нiм.) – Тупий виродок! Гiвнюк…]
– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили менi вибору, докторе…
З цими словами вiн ухопив Шоймана за горло i мiцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокiйним, а лiкар не мiг опиратися, боячись випустити з рук своi валiзи. Очi доктора полiзли кудись на чоло, а вiн сам захрипiв, як бугай на забоi, проте й далi не чинив опору. Врештi вiн спробував вiдбитися вiд Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю i тiльки посмiхався.
Коли Шойману здалося, що вiн от-от врiже дуба, лiкар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, вiн лупив стiльницю, на якiй з останнiх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, вiд чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночi, отже вiн проспав бiля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разi бiльше не можна дозволяти собi заснути. Треба весь час бути насторожi! Шойман трохи розiм’яв шию i взувся у черевики. Потiм звiвся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слiд пiти до того ресторану i замовити кави, – подумалось йому, – i було б непогано випити коньяку…».
Доктор прочинив дверi купе i вийшов у коридор. Вагон час вiд часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготовi, аби в потрiбну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, i врештi вiн успiшно дiстався ресторану.
Не зважаючи на досить пiзнiй час, салон був переповнений. Складалося враження, що всi пасажири цього таемного нiчного потягу так само, як i вiн, не бажали спати до самого Станiслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком i цигаркою. Доктор зупинився i спробував вiдшукати поглядом вiльний столик. Присутнi також з цiкавiстю витрiщились на нього, бо жоден з них не мiг бути певен чи це йому вдасться. Найбiльш пiдходящим видавалося мiсце за столиком бiля вiкна, хоч навпроти вже сидiла старезна панi з порожнiми очима, яких не зводила зi стiни перед собою. Або на тiй стiнi вона вже бачила невидимий для решти кращий свiт, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свiй тестамент, роздумуючи над його справедливiстю. Нiчого iншого Шойману на думку не спало. Вiн вже збирався пiдiйти до неi, коли раптом його заслiпив яскравий спалах магнезii.
– А ось i останнiй! – почувся далi пiднесений голос.
Коли в очах посвiтлiло, доктор побачив перед собою мiцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловiка з фотографiчним апаратом у руках. На обличчi фотографа, помiж акуратно стриженоi бороди, сяяла привiтна усмiшка.
– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав вiн тим самим радiсним голосом.
– Ми знайомi? – здивувався лiкар.
– Нi, це я знаю всiх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
– Радий знайомству, – спробував посмiхнутись Шойман i простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?
– Так, пане докторе, ви тепер в iсторii, – Заклетський вказав на свiй фотоапарат, – гарноi ночi, призволяйтесь.
Доктор подякував i пiдiйшов нарештi до столика зi старою примарою.
– Панi дозволить сiсти навпроти? – гречно запитав вiн.
Однак та навiть не поворухнулася. Врештi доктор всiвся без жодного дозволу i, пiдiзвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Дiставши портсигар, вiн закурив, сподiваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргii. Коли й це не допомогло, його вже почала дiставати цiкавiсть, i вiн вирiшив звернутись до неi вдруге:
– Чи не бажае панi запалити?
– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподiвано, що доктор вдавився димом. – Знову цiлу нiч тягався з курвами?
Шойман з жахом зрозумiв, що тепер ii склянi очi звернутi до нього. На щастя, це довго не тривало. Врештi, вона знову втюпилась у стiну, як ранiше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний пiт. Вiн добув з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишенi, над столом виросла постать Цахера.
– Вдалося трохи вiдпочити, пане докторе? – приязно посмiхаючись, запитав вiн.
Шойман пригадав свiй сон i ехидно посмiхнувся.
– Вдалося…
– От i чудово, – сказав той, сiдаючи поряд з нерухомою примарою, – до речi, ви познайомилися з панi Танатович?
Цахер кивнув у бiк староi.
– Так, ми трохи поспiлкувались… – вiдповiв доктор.
– Нiхто не знае, скiльки iй рокiв, але всi припускають, що не менше ста, – продовжив той, анiтрохи не переймаючись ii присутнiстю.
Шойман покосився на панi Танатович, але та й далi дивилася перед собою i нiяк не реагувала на сказане.
– Вона подорожуе сама? – поцiкавився лiкар.
– Нi, за столиком праворуч вiд мене ii прапраправнучка… Шльондра, яку свiт не бачив. Все не дочекаеться, коли стара вiддасть Боговi душу, бо спадок залишиться чималий i практично весь дiстанеться iй.
Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нiчого не почула, перевiв погляд на спадкоемицю. Дiвчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильнi класичнi риси обличчя i слiпочо-бiла посмiшка, яку вона час вiд часу дарувала своему спiврозмовнику.
– Чому ви ii так назвали? – запитав доктор.
– Можете викликати мене на поединок, – iронiчно вiдповiв той.
Шойман байдуже махнув рукою.
– Шльондра то шльондра…
– Їi грав кожен, в кого стоiть i е грошi!
– Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жiнку!
Обличчя вiденця почервонiло вiд обурення.
– Гаразд.
Спiврозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком i випив його одним вправним рухом.
– Наполеон нас порятуе, – вдруге озвалася панi Танатович, – Наполеон шляхетний лицар i не дасть Польщi загинути.
– Наполеон давно помер, люба панi, – буркнув Цахер, – навiть для вас i для Польщi…
– Чому ми прямуемо до Станiслава? – запитав доктор, щойно панi Танатович вiд них вiдвернулася. – І як ми звiдти потрапимо до Вiдня? Ви обiцяли все пояснити.
– Звiсно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили своi грошi недарма. До речi, ось розписка, що я iх отримав, а отже й свiдомий своiх зобов’язань.
Чоловiк сягнув рукою до внутрiшньоi кишенi i дiстав звiдти складений удвое папiр.
– Прошу.
Лiкар пробiгся поглядом по рiвних рядках.
– З цим зрозумiло, – кивнув Шойман i заховав документ.
– Тодi перейдемо до основного. За двi години ми будемо в Станiславi, де ви та iншi пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брiстоль». На вiдпочинок матимете рiвно добу, до наступноi ночi. Тодi вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрiтися з самим графом фон Шуленбургом…
– Гадки не маю хто це, – перебив доктор.
– Граф фон Шуленбург – це той, хто вигадав спосiб врятувати вас вiд росiйського потопу. Зберегти вашi вуха для високоi музики, очi для розкiшних палацiв, а всi вашi чуття для епохи, яка невдовзi загине тут, але, маю надiю, збережеться в Австрii. До Вiдня ви, пане докторе, та всi, хто зараз в цьому потязi, вирушите на дирижаблi. Одна нiч польоту, i ви у столицi.
Очi доктора округлилися.
– На дирижаблi? Ви жартуете? – запитав вiн.
– Аж нiяк. На землi починаеться вiйна, отже треба пересуватися над землею.
Шойман не мiг повiрити. Так, вiн чув про цi лiтаючi кулi та лiтаючi сигари, але нiколи iх не бачив, не те що не лiтав.
– А це безпечно? – стривожився доктор.
– Абсолютно, – запевнив Цахер, – «Саубха», так називаеться дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долае таку вiдстань. Щоразу вночi i щоразу успiшно.
– Чому вночi? – запитав лiкар.
– Вдень дирижабль можуть помiтити вiйськовi або полiцiя, – пояснив той, – тодi це буде його останнiй полiт.
Доктор облизав пересохлi губи.
– Що ж, – промовив вiн хриплуватим голосом, – летiти – значить летiти.
– «Саубха» – надзвичайно комфортне судно, – запевнив Цахер, пiдводячись з-за столу, – ви й не помiтите ночi, пане Шоймане. А вранцi наступного дня вже питимете ароматну вiденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите…
Лiкар хотiв заперечити i сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за iнший столик, i доктору не спало на думку нiчого iншого, як замовити ще коньяку.
– Йди до своiх курвiв! – несподiвано крикнула панi Танатович.
Цього разу вона привернула загальну увагу, i в якусь мить Шойман зловив на собi зо два десятка зацiкавлених поглядiв.
– Стара порхавка, – тихо промовив вiн i, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.
За двi години оголосили, що потяг прибув до Станiслава. Пасажири зiйшли на вiддалений перон, поруч з яким в темрявi на них чекало декiлька автомобiлiв. Невдовзi вони рушили нiчним мiстом i зупинилися бiля входу до готелю «Брiстоль». Прибулих радiсно привiтав консьерж i, не гаючи анi хвилини, вручив кожному гостю ключ вiд його апартаментiв. Таким чином, вже за декiлька хвилин доктор Шойман простягся на зручному лiжку чималого «напiвлюкса». Його потурбував тiльки портье, що принiс багаж. Лiкар неохоче поплентався до дверей i, тицьнувши тому чайовi, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таемного потягу з насолодою дав хропака.
Вранцi доктор Шойман прокинувся у доброму гуморi. Вiдчинивши вiкно, вiн побачив, що на вулицi починався дощ. Пiсля декiлькох днiв пекельноi львiвськоi спеки йому хотiлося стрибати вiд радощiв.
Швидко одягнувшись, вiн спустився вниз на снiданок, а тодi попросив у консьержа парасолю i подався гуляти мiстом. Дощовий Станiслав нагадав доктору дощовий Вiдень, i якоiсь митi Шойман заплющив очi, уявивши, що насправдi вiн десь на Рiнгштрассе. Втiм, коли й розплющив, то анiтрохи не засмутився, бо в цьому мiстi йому також виявилось добре. Хiба що евреiв-торговцiв на центральнiй площi Станiслава було бiльше. Проте менше, нiж у Львовi. І, як здалося Шойману, цiни тутешнi гендлярi не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зi сходу.
Торговцiв у всiх галiцiйських мiстах полiцiя зазвичай проганяла з центральних площ i вулиць, але тепер, коли iмперiя почала вiйну, полiцiянтам було не до них. Мiщани скуповували все, що могли, а полiцiя та жандарми займалися, здебiльшого, мобiлiзацiею населення.
Доктор Шойман з приемнiстю розумiв, що йому байдуже, скiльки коштують сiль та борошно, адже завтра вiн буде у Вiднi, а там i поготiв можна не перейматися такими дурницями. В своему будинку на Картнерштрассе, подалi вiд цього провiнцiйного божевiлля, найперше, вiн доручить служницi приготувати для нього ароматичну ванну, а потiм подати до кабiнету справжнiй вiденський снiданок. Вдень вiн провiдае друзiв i розповiсть iм за чаркою шнабсу про своi пригоди, а ввечерi подасться в оперу.
Такi думки примушували його посмiхатись. І схоже, вiн був единим, хто посмiхався в цей дощовий день, мабуть, в цiлому Станiславi. Хоча, нi… Решта втiкачiв зi Львова також могли б зараз посмiхатись.
Ввечерi, о десятiй годинi, доктор Шойман одягнув свiй найкращий костюм i спустився до бенкетноi зали готелю. Бiля входу його зустрiв усмiхнений кельнер i запропонував вина. З радiстю взявши бокал, доктор глянув на присутнiх, а тi, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибинi зали щойно закiнчив якийсь урочистий вальс i серед тишi почувся старечий голос:
– Ось знову той, що з курвами волочиться!..
Авжеж! Куди без панi Танатович! Вона сидiла на стiльцi досить далеченько вiд входу, i залишалося тiльки заздрити, що в такому вiцi стару ще не пiдводив зiр.
– Бабусю, заради Бога, припинiть! – почувся розпачливий голос ii спадкоемицi.
На щастя, музиканти зрозумiли, що варто вступати знову i швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нiчого iншого не залишалось, як вiдiйти убiк i пити свое вино.
Спадкоемиця панi Танатович з винуватим виглядом пiдiйшла до нього.
– Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному вiцi i не завжди тямить, що говорить.
– Пусте, – усмiхнувся той, – я добре розумiю такi речi. Я лiкар… Мене звати Пауль Шойман.
– Домiнiка Лiновська, – вiдповiла вона, – а пан справдi лiкар?
Спадкоемиця чомусь перепитала з такою цiкавiстю, мовби Шойман виявився факiром або ковтачем ножiв.
Чоловiк пiдтвердив.
– А чим саме займаетесь? – вирiшила уточнити Домiнiка.
– Лiкую шкiру…
– Як цiкаво, пане Шоймане!
Лiкар по-дурному всмiхнувся, гадки не маючи, що вiдповiдати на такi слова. На щастя в залi несподiвано залунали гучнi оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечiр.
Час вiд часу прибував хтось новий, так само зустрiчався знiяковiлим поглядом з присутнiми, брав бокал з вином i вiдходив убiк. Бiльшiсть насправдi добре знали одне одного i за iнших обставин, десь посеред мiста чи в якому-небудь локалi, радо б теревенили про все на свiтi. Але зараз кожен волiв мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цiй залi ставало дедалi менше i вже вiдчувалась духота.
Так, мабуть, випадково зустрiчаються знайомi в лихварському будинку чи в борделi. Залишаеться тiльки змовницьки кивнути один одному або стримано посмiхнутись, тим самим домовившись про взаемну мовчанку. Звiсно, цi заможнi постояльцi люксового «Брiстолю» бiльше радiли тим, кого бачили вперше.
Доктор Шойман упiзнав президента Львова, Йосифа Нойманна, i директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сiм’ями, а iхнi дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалiк вiд них стояв директор львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель. «Он якi люди тiкають, – подумалось доктору, – а Нойманна i Шехтеля навiть не зупиняе те, що у Вiднi iх обох, найпевнiше, заарештують. Причому, директора полiцii чекатиме трибунал. Отже, справи у Львовi дуже кепськi…». Серед iнших були також два його колишнi пацiенти, яких вiн колись рятував вiд псорiазу: банкiр Давид Кац, вiденець, як i Шойман, та ювелiрний магнат Леон Шталь. Обидва, звiсно ж, вдавали, що не бачать доктора. Вiденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно пiдносив до свiтла склянку з вином. Що вiн там дослiджував, було вiдомо тiльки йому, бо зазвичай кольори вина вдаеться розгледiти одразу.
Видно було також вже знайомi постатi фотографа Заклетського та Генрiха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутнiми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.
Втiм за них це поступового робив алкоголь. Пiсля другоi-третьоi склянки львiв’яни почали впiзнавати один одного, а деякi навiть вирiшили привiтатись i розпочати розмову.
– Можна вас попросити дещо, пане лiкарю? – озвалася Домiнiка, коли оплески затихли.
Шойман помiтив, що на ii обличчi з’явився сором’язливий рум’янець.
– Звичайно, я до ваших послуг, – вiдповiв лiкар.
– Я вже рiк мордуюся бородавкою, все нiяк не можу позбутися. А вона велика й болюча… – промовила Лiновська, – чи не могли б ви якось поглянути?
Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприемно. Отже, на iншу зацiкавленiсть своею персоною вiн не заслуговуе! Втiм доктор запевнив, що спробуе допомогти.
– Вона в дуже… особливому мiсцi, – уточнила Домiнiка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що нiхто, крiм Шоймана, ii не почуе.
– Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в рiзних i часто досить несподiваних мiсцях, – вiдповiв лiкар, втомлено посмiхаючись, – скажiть менi на вушко, де вона у вас.
Домiнiка зашарiлась до краю.
– Зрештою, – промовила вона, – лiкар як священик, правда?…
Шойман ствердно кивнув. Тодi Лiновська наблизила вуста до його вуха i щось тихо прошепотiла. Вiд почутого в доктора пересохло в горлi. Хоч, здавалось, жодних несподiванок для нього бути не могло.
– То пан подивиться, – перепитала вона, не смiючи тепер звести на нього погляду.
– Обов’язково, – запевнив Шойман, – гадаю, найкраще це буде зробити в моему вiденському кабiнетi.
Лiновська подякувала i повернулась до панi Танатович, бо та вже починала нову промову про те, що Наполеон врятуе Рiч Посполиту.
Зненацька з’явилася ще одна гостя. Це була молода чарiвна брюнетка в елегантнiй дорожнiй сукнi. З ii появою бiльшiсть балачок нагло урвались, i присутнi, як чоловiки, так i жiнки, прикипiли до неi очима. Жiнка, проте, не розгубилась i вiдповiла чарiвною усмiшкою. Нова гостя вiдмовилась вiд вина, i, оскiльки була без кавалера, то одразу декiлька чоловiкiв наввипередки рушили до неi пропонувати кавалерськi послуги. Найпрудкiшим виявився фотограф.
– Мое шанування, панi! Дозвольте вiдрекомендуватись. – трохи захекавшись, промовив вiн, – Алекс Заклетський…
– Емма Штайнер, – вiдповiла жiнка.
Шойман був неподалiк, тому розчув ii iм’я.
– З дозволу панi, – галантно продовжив Заклетський, пропонуючи гостi руку.
– Залюбки, – вiдповiла вона i рушила з ним у глибину зали.
Решта чоловiкiв, серед яких i доктор, спопеляли Заклецького заздрiсними поглядами, але той нiкого, окрiм своеi чарiвноi супутницi, не помiчав.
І нарештi, коли вже всi виснажились розмовами на штучнi теми i було знищено бiльшу частину вина й закусок, до зали урочисто зайшли граф i графиня фон Шуленберг. Присутнi радiсно i з полегшенням зiтхнули. Отже, iхне чекання завершилось!
– Дорогi нашi друзi, – сказав граф, – ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Рiч у тiм, що менi хотiлося особисто перевiрити готовнiсть «Саубхи» до нашоi нiчноi мандрiвки. Графиня щоразу мене пiдганяла, нагадувала про вас…
– Але граф настiльки ж вiдповiдальний, наскiльки i впертий, – пiдхопила дружина, – тому й не заспокоiвся, доки не оглянув кожен гвинтик.
Вони з нiжнiстю подивилися одне на одного, i зал не втримався вiд оплескiв. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня – вродлива жiнка, граф – статечний чоловiк, обое були взiрцем вишуканостi та шляхетностi.
– Однак тепер, – продовжив Шуленбург, – я особисто маю цiлковиту певнiсть, що нашу подорож не зiпсують технiчнi негаразди… Панi та панове, свiт, до якого ми звикли, стрiмко змiнюеться. Точнiше, вiн тiкае вiд нас, вiдходить щоразу далi на захiд. Ми, на жаль, не можемо змiнити обставини i зробити так, щоб старi цiнностi залишились в Галiцii. Але ми можемо податися за ними слiдом. Ми тi, хто залишався тут до останнього i тепер опинився в пастцi вiйськового стану. Порятунком з цiеi пастки стане наша «Саубха»… Свiт вже нiколи не буде таким, як ранiше, але нам у ньому все ще знайдеться острiвець староi Австрii.
Знадвору стоять тi самi автомобiлi… Вони вiдвезуть нас цього разу до таемного доку з дирижаблем. Це нашi останнi години в новому свiтi.
Роздiл V
6 серпня 1914 року, о дев’ятiй годинi вечора, заступник директора львiвськоi полiцii Адам Вiстович вийшов з примiщення Промислового музею, де в тiсному кабiнетi поруч виставковоi зали вранцi було вбито наглядача iмператорського дiаманту Фелiкса Проймана. Розслiдування смертi цього бiдолахи можна було б вiдкласти, з огляду на тривожнi вiстi зi сходу, але зник сам дiамант i навiть його копiя. Зникнення родинноi релiквii Габсбургiв у Вiднi не подарують, навiть якби насувався другий потоп… Адам Вiстович почувався препаскудно, виглядав похмуро i смалив десяту цигарку за вечiр. Вiн достеменно знав, що його шефовi вже подзвонили з Мiнiстерства полiцii i наказали розплутати цю справу за лiченi днi. Тобто знайти дiамант i вбивцю наглядача. Директор полiцii Вiльгельм Шехтель найочевиднiше не пiшов сьогоднi додому як зазвичай о шостiй, а залишився, щоб дочекатися Вiстовича. Йому потрiбнi новини, а новин у заступника не було…
Було вiдомо тiльки, що вбивство сталося пiд ранок, можливо вночi. Дiамант Габсбургiв наглядач, швидше за все, вiддав сам. Жодноi свiжоi подряпини на замках, яка би свiдчила, що людина вiдмикае iх уперше, полiцейськi не знайшли. Отже, це зробив Пройман. Провiреним рухом вiдiмкнув i вiддав комусь фамiльний дiамант iмператорськоi родини. Пiсля цього отримав кулю в потилицю… Полiцейськi, що охороняли залу, стверджують, що до Проймана нiхто не заходив. Останнiм вiзитером була панi Штайнер, але вiн проводжав ii радiсний та усмiхнений. І що найдивнiше, полiцейськi не чули пострiлу. При згадцi про це Вiстовича охопила злiсть. Як, чорт забирай, можна було не почути? Навiть якби охоронцi були п’янi в дупу i спали, звук пострiлу iх би розбудив. Але тi були тверезi i всi трое стверджували, що до ранку не стулили очей.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bogdan-kolomiychuk/nebo-nad-v-dnem/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Verdammt nochmal (нiм.) – Якого дiдька?
2
Vepriss dich! (нiм.) – Йди в сраку!
3
Schei?e, schei?e, schei?e… (нiм.) – Лайно, лайно, лайно…
4
Halt dein verdammtes Maul! (нiм.) – Стули свою срану пельку!
5
Du, verfluchter Schweinehund! (нiм.) – Ти, суча сволото!
6
Bl?des Arschloch! Drecksker… (нiм.) – Тупий виродок! Гiвнюк…
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения